home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ IV

Завтра. Невеличка маленька пригодка, після якої починається нудьга.

Похід у село. «Сапоги». Знову нудьга


Прокинувся Котька від одчайдушного маминого зойку.

Він підхопився з ліжка й кинувся до вікна — мама верещала надворі.

Визирнув і побачив: мама стоїть навколішках біля погреба у напруженій неприродній позі, одкинувшись назад і прикривши обличчя рукою.

— Що? Що таке? — перелякано вигукнув Котька і через відчинене вікно вискочив надвір: мама у небезпеці!

— Що?

— Он! Он! — трагічно мовила мама і тремтячою рукою вказала на погріб.

Котька витягнув шию і, затамувавши подих (може, змія?!), потроху посунувся, зазираючи у погріб. Нарешті — зазирнув.

У погребі, на кришці каструлі, сиділа маленька, як п'ять копійок, зелена жабка.

— Тю! — Котька засміявся.

— Ага — «тю»! Я їх так боюсь.

— Тю! — повторив Котька, перехилився, спритно схопив жабку рукою і підніс догори: — Диви, яка симпатична!

— Ой! Кинь зараз же цю гидоту! — відсахнулась мама. Котька одніс «симпатичну гидоту» за кілька кроків і обережно поклав на пісок.

— І це треба було так верещати? — поблажливо пхикнув він. — Ех ви, жінки…

Серце його сповнювала гордість. Він відчував себе мужчиною. День починався добре. Майже з подвигу.

— А де тато Карло? — весело спитав він («Пригоди Буратіно» з дитинства були улюбленою Котьчиною книжкою, і він жартома називав тата іноді «тато Карло»).

— Карабас-Барабас він, а не тато Карло, — сердито відповіла мама. — Запроторив нас у якийсь тераріум, серед гадів та плазунів, і задоволений!.. Рибу пішов ловити.

Котька побіг до річки.

Тато Карло в трусах і в сорочці навипуск (так що трусів не було й видно, і можна було подумати, що він у самій сорочці) стояв по коліна у воді і, мов зачарований, дивився на поплавець.

— Як успіхи, тату Карло? — бадьоро загукав Котька, підбігаючи.

Тато, не обертаючись, мовчки застережливо підніс руку.

Котька, трошки постояв на березі і, так і не дочекавшись від тата ні погляду, ні слова, зітхнув і пішов купатися.

Сам Котька ловити рибу не любив. У нього не було терпіння довго дивитися на нерухомий поплавець. Не чекаючи, поки риба клюне, він раз у раз смикав вудлище і витягав голого гачка. Ну й, звичайно, ніколи нічого не впіймавши, через якихось кілька хвилин не витримував і кидав риболовлю.

Тато ж був затятий рибалка. Він і в Євпаторії з ранку до ночі ловив бичків, а то й скумбрію «на самодур». А вдома, у Києві, навіть взимку ходив на підлідний лов.

Зачіпати його, коли він ловить рибу, не було ніякого сенсу.

Викупавшись, Котька побіг оглядати навколишню місцевість. Він був сповнений жагучого бажання негайно ж почати пізнавати сільське життя — вимріяне, романтичне і солодке сільське життя: кататися верхи на корові, красти на баштані кавуни, змагатися з пастухами.

Місцевість ліворуч від бази відпочинку, власне, Котька знав — звідти вони прибули на «Бережок»? там вони йшли пішки, там тато з мамою шубовснули у Рівчак, там Котька вперше побачив «дику природу»… Села там не було.

Одразу за базою відпочинку починався молодий густий і задушливий сосновий ліс. Ні баштану, ні корів, ні хлопців-пастухів там теж, звісно, бути не могло.

Нерозвіданою лишалася тільки місцевість праворуч від будиночків. Туди Котька й побіг. Десь за останнім будиночком ліс кінчався і починалося поле. Боляче дряпаючись об стовбурі і наколюючії обличчя та руки глицею, Котька поліз на крайню з узлісся сосну.

Скільки сягало око, до крайнеба простягалося жовте море пшениці…

І враз Котька відчув себе обдуреним і нещасним.

Що ж це таке? Що ж це таке виходить, люди добрі?

Пригоди Грицька Половинки

Їхав-їхав у село. Приїхав. А села й близько нема. Якась безглузда база відпочинку.

Нащо йому та база! Нащо йому той відпочинок! «Прекрасні будиночки!», «Газові плитки!», «Холодильники!» Що — він дома не бачив газових плиток і холодильників? Треба було для цього їхати!

Під час сніданку, спідлоба дивлячись на радісно збудженого тата, який приніс три миршавих верховодки, Котька похмуро сказав:

— Пішли у село!

Тато здивовано звів ліву брову (коли він дивувався, він завжди зводив тільки одну ліву брову).

— Чого це раптом?

— Бо я хочу в село. Я їхав у село.

— Так ти ж у селі.

— Це не село.

— А що ж це? Київ? Село. Річка. Купайся, загоряй, лови рибу, відпочивай.

— Я не хочу відпочивати. Я хочу в село.

— У яке село?

— Там, де люди.

— А тут тобі що — не люди?

— Ну піди з дитиною В село, — несподівано підтримала Котьку мама. — Нічого годинами стовбичити у воді з тою вудкою. Займися сином!.. Заодно подивитесь, що там у магазині. Може, якісь кофточки імпортні. Або щось із взуття. У сільмагах часто буває те, чого не дістанеш у ЦУМі.

Тато скривився й почухав потилицю.

Котька усміхнувся і вдячно кивнув мамі.

Коли вони вийшли за територію «Бережка», тато цикнув крізь зуби і сказав:

— Ну ти ж і кадр! Зараз такий кльов почався, а ти…

— Не обманюй! — весело сказав Котька. — Ти сам казав, що по-справжньому клює тільки рано-вранці і надвечір. І взагалі треба займатися сином.

— Куме Андрею, не будь свинею!.. — тато нахмуривсь і одвернувся.

Але через три хвилини вони вже дружно крокували в ногу і бадьоро удвох співали:


Шагом, шагом, шагом, братцы, шагом

Мы пройдем по рощам и оврагам…


Тато не вмів довго сердитись, він швидко одходив. Співали вони хвилин двадцять. Потім захекались і замовкли. Почався пісок, іти стало важко.

Сонце пекло немилосердно. Сорочки поприлипали до спин.

— «До села два кроки…» — єхидно прохекав Котька.

— Хто ж його знав… Так мені казали, — винувато прохекав тато.

Пшениці кінчилися, почалася кукурудза.

Потім кінчилася кукурудза, почалася картопля…

І от нарешті голубими підмальованими очицями-вікнами визирнула з-за тину перша біленька хата. Починалося село.

Пройшли вони кілометрів чотири з гаком, не менше. Кожен «крок» виявився по два кілометри. Настрій у Котьки зіпсувався вкрай. От тобі й приїхав у село! До якого більше як година ходи! Щодня не побіжиш.

Та й взагалі — ніхто його самого сюди не пустить. Це вже він зрозумів остаточно.

Прощайте, нальоти на баштан!

Прощай, верхова їзда на корові!

Прощайте, захоплюючі змагання з хлопцями-пастухами, хто далі плюне!.. Ех, дурний Тютя! Заздрив!..

Вони йшли і мовчали.

Котька безнадійно сопів.

Вулиця вивела їх на майдан, до сільмагу, біля якого стояв стовп з гучномовцем і блакитною табличкою автобусної зупинки.

Вони піднялися по рипучих сходах і зайшли в сільмаг.

Незважаючи на великі вітрини, у сільмазі було темно й прохолодно. Мабуть, тому, що зсередини попід вітринами, затуляючи світло, стояло щось велике, оббите дошками — чи то якась мебля, чи мотоцикл з коляскою, чи хто його зна що…

На полицях вишикувалися телевізори, радіоли, каструлі, відра, дитячі іграшки, парфюмерія, книжки…

А на нижній полиці, зовсім окремо, стояли величезні кирзові чоботи, до яких було прищеплено папірець з написом: «Сапоги, 56 р. Ціна 12 крб. 10 коп.».

Такого розміру чобіт Котька ще зроду не бачив, хоча, як ви вже знаєте, і тато Котьчин не був карликом, і мама теж.

— Ого-го! — не втримався Котька.

І раптом почув знайомий насмішкуватий голос:

— От бачиш, і такого у вас нема!

Котька обернувся: у затишку за меблями (чи то мотоциклом, чи хто його зна чим) стояв знайомий дідок у військовому кашкеті без зірочки і навхильці пив з пляшки пиво.

Ковтнув, витер рукавом губи і продовжив:

— Може, поміряєш? Бо завезли, а в нас таких лапацонів ні в кого нема. Третій рік ніхто не купує.

Котька гигикнув. Дідок йому подобався. Настрій у Котьки покращав.

— Тату Карло!.. Мама хотіла щось із взуття… — лукаво зиркнув він на тата.

— Беремо! — весело вигукнув тато. — Загорніть нам, будь ласка, ці тапочки! — звернувся він до продавщиці, кругловидої усміхненої молодички.

— Ви що — серйозно? — зразу перестала усміхатися та.

— Цілком серйозно! От вам гроші!

На відміну від мами, яка робила все дуже помірковано і вдумливо, тато був легковажний — любив несподівані жарти, сюрпризи і розиграші.

— Молодці! — схвально сказав дідок Дика природа. — Люблю рішучих людей. Вітаю з покупкою. Цим чоботам зносу не буде. І торгівлю нашу підтримали. Молодці! Носіть на здоров'я. Може, ви заодно й оцю концертну роялю візьмете? Бо світ затуляє, — дідок поплескав по дошці здоровенного ящика.

— Ні! Ми граємо тільки на магнітофоні, — сказав тато.

На «Бережок» ішли весело. «Сапоги» несли по черзі — то Котька, то тато. І весь час сміялися. І уявляли, який-то буде сюрприз для всього «Бережка», як реготатиме Спиридон Спиридонович, його дружина, дочка… Як усі по черзі мірятимуть «сапоги» і бігатимуть у них, спотикаючись і падаючи…

Але…

У мами якраз щось підгоріло, вона була сердита, і, коли тато, піднявши «сапоги» над головою, дзвінким голосом вигукнув зарані придуману фразу: «Заїнько, дивись, ми купили тобі імпортні модельні туфлі!» — Котька одразу зрозумів, що сміху не буде. Мама так глянула на тата, що він враз замовк, опустив «сапоги» і тихо промимрив:

— Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували… Ми ж…

Якби поглядом можна було справді спопеляти, — від тата лишилася, б жменька попелу.

— Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити.

Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув «сапоги» під ліжко і втік на річку, Котька зітхнув і пішов купатися.

Після пригоди з «сапогами» тато більше сином не займався. Котька знову засумував.



РОЗДІЛ III | Пригоди Грицька Половинки | РОЗДІЛ V