home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДІЛ III

Перші враження від «Бережка».

Спиридон Спиридонович і його посімейство.

Копаємо погріб. Проблема водопостачання на Десні.

Дружня вечеря.


Будиночок їм дістався другий з краю, прекрасний будиночок,| з прекрасною верандою, з двома вікнами, з газовою плитою, з прекрасним столом, вкопаним коло будиночка (коло кожного будиночка було вкопано стіл і лавки). От тільки двері не замикалися через погано підігнаний замок і не було холодильника. Холодильник був у сусідньому будиночку, який займав татків начальник Спиридон Спиридонович. Він приїхав ще вчора з дружиною і дочкою років вісімнадцяти. Вони всі троє якраз сиділи біля свого столу і снідали — Спиридон Спиридонович у великих чорних трусах, дружина й дочка у барвистих купальниках.

Тато, навіть не розпакувавши чемоданів, пішов до них вітатися.

Поки тато вітався, мама розпаковувала чемодани і бубоніла собі під ніс. З того бубоніння Котька довідався, що вона так і знала, що вона дурна, що не треба було погоджуватися, що її чекає не життя, а мука, що вона взагалі нещасна, що у всіх чоловіки як чоловіки, а в неї… — Тут знадвору почувся радісно-збуджений голос тата:

— Заїнько, а подивись-но, якого судака впіймав Спиридон Спиридонович на спінінг!

Під вікном стояли усміхнений сяючий тато і Спиридон Спиридонович, який, щось пережовуючи, тримав на лозині такенького собі судачка, на півкілограма, не більше.

Мама заусміхалася й сплеснула руками:

— Ах, який красень! Просто чудо! Ви, Спиридоне Спиридоновичу, ну просто…

— Хемінгуей! — вигукнув тато.

«Хемінгуей» задоволено ковтнув, почухав волохаті груди і поблажливо усміхнувся:

— Отож готуйтеся, Зою Іванівно, чистити. Він вас завалить рибою. Всієї й не поїсте. Доведеться, мабуть, заморожувати… До речі, там у нас холодильник. Як щось треба — будь ласка, не соромтеся.

— Спасибі, спасибі! — лагідно проказала мама.

Спиридон Спиридонович кивнув і ваги-переваги пішов до свого столу. Тато, задоволено потираючи руки, зайшов до будиночка помагати мамі.

— Якщо ти гадаєш, що я понесу що-небудь до них у холодильник, ти глибоко помиляєшся, — крижаним голосом, наче він уже побував у тому холодильнику, сказала мама.

— Чому? — невинно закліпав очима тато.

— Тому що я знаю, що таке холодильник. Їм самим місця мало. І я старцювати не піду. Не піду! Ясно?

— Ну, то… — на якусь мить тато наморщив лоба, задумавшись, — ну, то… викопаємо погріб!.. Подумаєш!

І обличчя його просвітліло. На відміну від мами, тато не вмів довго переживати.

— Викопаємо погріб та й усе. Правда, синку?

— Викопаємо! Авжеж, викопаємо! — весело підхопив Котька. Йому ніколи не доводилося копати погріб.

Вони не стали відкладати це у довгий ящик, а пішли до коменданта, обвітреного й засмаглого начорно Петра Кіндратовича Баюри, який видавав постіль, відра і посуд, узяли в нього ще й дві лопати та й приступили до діла.

Тато копав, а Котька відгрібав пісок, щоб не сипався в яму. Потім тато розшукав десь уламки шиферу, що лишилися від будівництва, гарненько виклав ними яму, а один шматок поклав зверху, наче ляду. Вийшло дуже здорово.

«Ти диви — молодець!» — здивувався Котька. Дома татові якось ніколи не доводилося майструвати, і Котька вперше бачив безпосередні наслідки татового уміння. Та й що там у місті змайструєш, коли все, що треба, купується в магазині. Та й часу в тата завжди нема.

Котька побіг хвалитися мамі. Але мама особливого захоплення погребом не виявила.

— Ой! Як сиплеться-а-а! — скривилася вона. — Це всі продукти будуть у піску.

Тато промовчав. А Котька образився:

— Ну, знаєш… Тобі не догодиш ніколи. Дуже якраз гарний погріб. Кращий за будь-який холодильник. Хіба в холодильник стільки влізе?

— Гарний-гарний, — одмахнулася мама. — Біжи принеси води, оно бочка приїхала.

Виявилася досить-таки дивна для Котьки річ. Незважаючи на те, що будиночки стояли біля самісінької води, на березі славнозвісної зачарованої Десни, з водою були непереливки. Пити воду просто з Десни не можна було, вона годилася тільки на господарські потреби. Питну воду возили з села, з криниці. Двічі на день сива більмувата конячина притягала здоровенну бочку на двох колесах. Правила конячиною чорнява засмагла білозуба молодиця.

Коли Котька прибіг з відром, коло бочки вже витяглася черга бережан у купальниках, у халатах, у трусах і в піжамах — хто з відром, хто з чайником, хто з бідончиком, хто з каструлею…

Стоячи в черзі, Котька роззирався навколо. Публіка на «Бережку» була для Котьки малоцікава: або зовсім солідна (дяді, тьоті, бабусі), або зовсім несолідна (писклява дошкільняча дрібнота). Ровесників, однолітків своїх Котька не вгледів.

З одного боку це було навіть добре. Бо коли Котька набрав у відро води й поніс, то виявилося, що носити воду у відрі він не вміє. Просто йому ніколи не доводилося цього робити. Відро весь час чіплялося за ногу, вода у відрі гойдалася і розхлюпувалася. Котька ледве доніс піввідра. Був червоний, як помідор, і намагався ні на кого не дивитися. Перед однолітками було б зовсім соромно. Отже, з одного боку, було навіть добре, що однолітків на «Бережку» не було.

А з другого боку… З другого боку теж було добре, що їх не було.

«Що, я гратися-забавлятнся з міськими хлопчиками сюди приїхав! Ні! — рішуче сам собі сказав Котька. — Я приїхав пізнавати сільське життя, приїхав змагатися з пастухами, хто далі плюне, приїхав кататися верхи на корові і красти кавуни иа баштані. А всі ці міські хлопчики — пігмеї і більше нічого. Нащо вони мені здалися. Тюті…»

Мама заходилася готувати вечерю.

Тато заходився розпаковувати і приводити в порядок риболовні снасті — вудочки, спінінги, «закидушки» й таке інше.

А Котька пішов купатися.

Купався Котька до самісінької вечері — аж посинів.

Вечеряли урочисто, на честь відкриття сезону, разом з татовим начальником Спиридоном Спиридоновичем та його сімейством.

Їжі наготували, «як на Маланину свадьбу» (так завжди казав тато, повторюючи слова свого діда). На столі все не вмістилося — заставили весь ґанок.

Останнє, що подумав Котька перед тим, як заснути, було: «А все-таки здорово, що я нарешті в селі! Завтра з самого ранку піду шукати і баштан, і корів, і хлопців-пастухів… Завтра…»



РОЗДІЛ ІІ | Пригоди Грицька Половинки | РОЗДІЛ IV